Соляні шахти Стебника на Львівщині: як природа забирає своє

Стебник — невелике містечко між Дрогобичем і Трускавцем. У радянські часи ваги й значення йому надавало гірничо-хімічне підприємство: щороку з тутешнього родовища вивозили мільйони тонн солі. Усе обірвалося 1983 року, коли прорвало дамбу, — і розпочався процес, який уже не вдалося повернути назад.

Сьогодні від колишньої потуги лишилися затоплені виробки й підземелля, яке щодня стає трохи меншим. Ми спустилися туди, щоб побачити, як виглядає гірниче господарство, коли за нього перестають боротися.

Сіль тут добували ще з XII століття

Соляний промисел на цих землях старший за будь-яку зі шахт, які можна побачити зараз, — сіль тут брали ще з XII століття. Першу серйозну шахту в Стебнику назвали «Кюбек», на честь одного з творців Австро-Угорської імперії. Її глибина сягала 221 метра.

Робітники спускалися й піднімалися драбинами, а всю породу під землею возили коні. Тварин тримали внизу — від підземного життя вони швидко сліпли. Австрійці експлуатували територію на повну: сіль ішла на зберігання м’яса, на вичинку шкір, а згодом підприємство перейшло на калійні добрива.

Занепад, закриття і затоплення

У 1960–70-х попит на продукцію шахт почав спадати. Люди втрачали роботу й поступово виїжджали з міста. У 2000-х стало ще гірше — шахти закривали масово. Технічно їх можна було відновити, але охочих вкладати в це гроші не знайшлося.

Закриті шахти вирішили затопити — щоб вода тримала ґрунт і той не просідав. Дивно, що при цьому не врахували найочевиднішого: сіль у воді розчиняється. Зрештою це рішення ледь не призвело до екологічної катастрофи.

Що лишилося в тунелях

Тунелі під Стебником дуже різні. Подекуди стіни рівні й гладенькі, наче їх щойно пройшли, а за поворотом виробка має вигляд, ніби її бомбардували. Місцями ґрунт настільки глинистий, що стіни довелося кріпити металом.

Вагонетки стоять там, де їх колись покинули. Троси, на яких раніше висіли лампи, розкидані по виробках і вкриті шаром пилу — ними давно ніхто не користується. Історичний ствол «Кюбек» закритий і опломбований; від часу будівництва він поглибився ще на сто метрів, і тепер його глибина — приблизно 330–340 метрів.

Луговні: як тут розчиняли сіль

Під землею збереглися луговні — камери, у яких колись розчиняли у воді суміш солі та глини.

Глина осідала на дно, а сіль у вигляді ропи виводили нагору трубами. Зараз від луговень лишилися великі порожнини з рештками суміші на дні.

Зі стелі звисають шматки кам’янистої глини. Вода вимила з неї сіль, а нерозчинні частинки так і залишилися висіти — ефект дивний і трохи тривожний, бо добре видно, наскільки швидко порода тут змінюється.

Остання діюча шахта

Нині в Стебнику працює лише одна шахта. Вона постійно під наглядом: працівники відкачують воду й стежать, щоб рівень не пішов угору. Найжвавіше місце під землею — кімната персоналу, де чергові контролюють воду та стан вентиляції.

Але природа поволі бере своє: частина металевих конструкцій уже вигинається під вагою ґрунту. Спуск можливий лише одним стволом, який теж потребує реставрації, — хоча за правилами їх має працювати два, один на вхід, другий на вихід.

Чи стане Стебник туристичним місцем

Місце цілком могло б стати повноцінною туристичною локацією — історія тут довша, ніж у більшості музеїв. Але бракує фінансування, а без нього неможливо забезпечити безпечне перебування людей під землею. Час від часу в шахту проводять офіційні екскурсії, і кожній передує підготовка та докладний інструктаж.

Поки що потрапити сюди можна. Скільки підземелля протримається без інвестицій — не знає ніхто. Лишається сподіватися, що хтось повірить у його перспективність і Україна отримає ще одну справжню пам’ятку, а не чергову діру в землі, засипану звітами.

Стебник — один з наших виїздів за межі столиці: такі підземелля ми відвідуємо окремо, коли є нагода й дозвіл. Основна ж наша робота — київські підземелля, куди водимо групи регулярно.

Якщо хочете спуститися під землю разом з нами, подивіться найближчі дати в розкладі екскурсій — маршрути різні, від оглядових до спортивних.