Проникнення в Чорнобиль: п’ять днів у Зоні відчуження (історія 2018 року)

Повз охорону, шістдесят кілометрів пішки в темряві та ночівлі в покинутій квартирі — так виглядали п’ять днів у Чорнобильській зоні відчуження. Це документальна історія нелегального походу 2018 року, коли сталкерство в Зону було цілою субкультурою. Сьогодні Зона закрита для відвідування, тож цей текст — не запрошення і не інструкція. Це спогад про часи, які вже не повторити.

Чорнобиль зачарував мене ще в юності — сама ідея постапокаліптичного світу, який живе без людини. Я знав, що туди возять офіційні екскурсії, але вони були жорстко регламентовані: кілька точок, короткий час, крок вліво — не можна. Мені хотілося іншого. Тож кілька місяців я шукав людину, готову провести мене в Зону нелегально. Врешті нас стало троє: я, провідник Олег і Томас із Німеччини.

Шістдесят кілометрів темряви

Машина мчала в бік Зони, а я майже не дихав. Їхали мовчки. Потім — узбіччя, крони дерев, гілки, що дряпають шкіру, і нарешті паркан із колючим дротом: кордон Чорнобиля. За ним починалася Зона.

То була ніч суцільної ходьби: зарослі стежки, лісові дороги, асфальт. Дороги були найнебезпечніші — ними вночі курсували патрулі, що виловлювали нелегалів. Одного разу позаду з’явилися фари. Ми рвонули вбік і залягли між деревами, затамувавши подих, доки світло не згасло вдалині. Потім обтрусилися й пішли далі.

Через кілька годин ми вийшли до річки. Роздяглися, занурилися — течія була сильна, і на дальньому березі я щиро зрадів, що не втопився. Виснажені, ми розклали спальники на галявині й заснули просто під зоряним небом.

«Дуга» над океаном зелені

Світанок повернув світові колір. Ми рушили до радянської радіолокаційної станції — за Холодної війни вона стежила за ракетами, тепер іржавіла серед соснового лісу. Зблизька споруда виявилася величезною: металева стіна, що нависає над головою. Ми вирішили лізти нагору. Балки скрипіли на вітрі, кожна платформа здавалася менш надійною за попередню. Але воно було того варте: з вершини сонце сідало в безмежний океан зелені.

Прип’ять: квартира на четвертому поверсі

Уночі ми йшли повз покинуті ферми й села, обід варили в старому забитому дошками автобусі. А потім серед лісу я помітив довгі темні тіні. Придивився — будинки. Ми дійшли. Олег підготував для нас квартиру на четвертому поверсі дев’ятиповерхівки: пара ліжок, шафа з припасами, столик із книжками.

Зранку сонце світило крізь запилене тріснуте вікно. Першою зупинкою став радянський дитячий садок — величезний куб із двориком усередині. Кімнати були засипані понівеченими ляльками й дитячими протигазами — прикмети часу, коли ядерна війна здавалася буденною загрозою. Мене пройняв жах.

Ходити тротуарами, крізь які проросли дерева, виявилося непросто. Ми видерлися на недобудований стадіон, а від спеки сховалися в темному кінозалі: розклали крісла, дивилися на порожній екран і передавали по колу тепле пиво, яке Олег дістав десь за обвітреним будинком зі словами «Магія!». Увечері був дах чотирнадцятиповерхівки: чорний хліб, сало, сирий часник, медовуха з перцем — і дахи кварталів, що тонуть у верхівках дерев. Природа забирала місто собі.

Лікарня, «кладовище» і крани

Наступного дня ми пішли до лікарні Прип’яті. Кабінети з розкиданими шприцами й упаковками від ліків, ліжка з брудними простирадлами — усе ніби застигло з моменту, коли тут були останні пацієнти. На одному зі столів лежала запилена маска пожежника. Олег порадив не підходити й дістав дозиметр — той одразу застрекотів. Маска належала одному з пожежників, які гасили реактор. Їх привозили саме сюди, і через летальні дози радіації вони не проживали й кількох годин.

На іншому кінці міста лежало місце, відоме як «кладовище»: сотні метрів піску, утикані знаками радіації, наче прапорцями на мінному полі. Сюди звозили заражений ґрунт. За «кладовищем» блищало озеро, а на далекому березі стояли три іржаві крани, схожі на жирафів. Їхнім останнім завданням було будівництво саркофага над енергоблоком, тож метал і досі сильно «фонив». Ми з Томасом усе-таки полізли на один із них — Олег позичив мені рукавиці й лишився чекати внизу. Згори озеро відливало рожевим і блакитним, сонце повільно котилося за обрій.

Дорога назад

Останнього ранку ми попрощалися з квартирою і зайшли на завод «Юпітер» — за Холодної війни лише один цех тут робив стереокасети, решта займалася секретними військовими розробками. Половина будівлі вже завалилася під снігопадами, а на столах досі лежали схеми радіаційностійких роботів.

Із Зони нас мав вивезти водій білого фургона без сидінь. Година на жорсткій підлозі, синці на кожній вибоїні — і останні два кілометри лісу. Далі відкрита місцевість, яку перший-ліпший патруль проглядав наскрізь. Олег вийшов першим, оглядаючись на кожному кроці, підняв руку — і ми побігли. Перелізши «колючку» на тому боці, ми знали: вийшло. Ця подорож була саме такою, якої я хотів, і навіть більшою. Досвід, який пам’ятатиму до кінця життя — і який назавжди лишився в тому часі.

Зона сьогодні закрита, і ці історії — вже частина історії урбексу. А от сталкерська атмосфера — темрява, відлуння кроків і тунелі, яким понад сотню років, — є під Києвом уже зараз: за нею ми ходимо в Лабіринт Аскольда.