Три станції-привиди київського метро очима дигерів

У київському метро є місця, яких немає на схемах. Три недобудовані станції стоять законсервованими просто посеред діючих ліній — щодня повз їхні темні платформи проходять поїзди, не зупиняючись. Пасажир у вагоні в найкращому разі помітить кілька секунд бетонної порожнечі за вікном. Свого часу дигери побували на кожній із цих станцій і зняли те, чого з вагона не розгледіти. Розповідаємо, що там усередині — і чому туди не потрапити.

Львівська брама

Станцію почали будувати ще 1991 року. Грошей бракувало, а комплексного рішення щодо реконструкції Львівської площі, де мав бути вихід зі станції, так і не ухвалили — тож дату відкриття переносили знову й знову. У 1996-му дільницю «Золоті ворота — Лук’янівська» запустили без «Львівської брами». Відтоді поїзди просто проїжджають повз порожню платформу.

Міська влада не раз анонсувала відкриття — свого часу називали навіть другу половину 2013 року, — але ні проходка ескалаторного нахилу, ні оздоблення станції так і не почалися.

На знімках дигерів видно, який вигляд станція мала зсередини: гола платформа без оздоблення, проходи до головного вестибюля закриті товстими залізними листами, двері замкнені зсередини, на станції чергує працівник метрополітену. Поруч — вентиляційна збійка з витяжкою вентшахти № 224. Над місцем венткіоска згодом звели офісну будівлю, і витяжку вбудували просто у фасад: за нормами її вихлоп має виходити вище даху.

Теличка

Друга законсервована станція тієї самої Сирецько-Печерської лінії. Двопрогінна, мілкого закладення. Будувати її теж почали 1991 року, а за кілька років роботи зупинили з тієї ж причини: довкола промзона, пасажирів очікувалося замало. Час від часу з’являються плани забудови району, з якими пов’язують і відкриття станції, але перспективи туманні.

Виходи мали розташовуватися в центрі платформи — на фото видно заділи під них. Такий тип станцій дуже поширений у паризькому метро. Дигери знімали «Теличку» і з самої платформи, і з тунелю — з боку станції «Видубичі», звідки недобудову видно по правій колії.

«Герцена» — станція, від якої відмовилися

Третю станцію не знайти навіть у планах метрополітену: від неї відмовилися ще під час будівництва. Проєктна назва — «Герцена». Вона мала розвантажити пасажиропотік біля Київського мотоциклетного заводу, але у 90-х завод згортав роботу, людей у районі різко поменшало — і відкривати станцію передумали.

Тунелі на цій дільниці вже були пройдені діаметром під майбутню платформу, між ними встигли «прорубати» кілька збійок. Замість станції тут розмістили тягово-знижувальну підстанцію та евакуаційний вихід на поверхню. Сьогодні на перегоні «Лук’янівська — Дорогожичі» від неї лишилася тільки вузька технічна платформа з переходами в сусідній тунель: три збійки з кроком приблизно 100 метрів, а в кінці — вихід у вентиляційну шахту з довгим підхідним тунелем.

Чи можна побачити станції-привиди на власні очі

Чесна відповідь — ні. Метрополітен — режимний об’єкт: у тунелі й на законсервовані платформи сторонніх не пускають, і екскурсій туди ми не водимо. Станції-привиди лишаються сторінкою історії Києва, яку більшість містян бачила хіба на фотографіях дигерів.

Але справжнє підземелля, куди потрапити можна, — існує, і не одне. Під Аскольдовою могилою тягнеться найдовша дренажна система міста — маршрут «Лабіринт Аскольда»: суха штольня, +12…+14 °C цілий рік, бетон, темрява і луна кроків — фактура дуже близька до тієї, що на знімках вище. Про саму систему є окремий пост.

Під центром міста проходить маршрут «Підземний Хрещатик». А якщо цікавлять підземні річки — є «Підземний Поділ», тунелі річки Глибочиці, та «Підземний Каскад» — тунелі ручаю Кадетська Роща. У річкових системах узимку близько +10 °C, влітку — до +25, і це не каналізація: дренажними тунелями тече чиста вода.

Формат скрізь схожий: близько 1,5–2 км під землею, приблизно 2 години, бахіли ОЗК та ліхтарики включені у вартість. Діти від 7 років ходять разом із дорослими; квиток для дорослого — 699 грн, дитячий (7–14 років) — 499 грн. Як усе влаштовано від місця зустрічі до виходу на поверхню — описали окремо, а дати й вільні місця — у розкладі екскурсій.